| Статистика |
|---|
Онлайн всього: 1 Гостей: 1 Користувачів: 0
|
|
Бумеранг
Затишно вмостившись у м'якому кріслі перед телевізором, я буквально стогнав від задоволення: на екрані виступав, немає... влаштував своє священодійство Аркадій Райкін.
- Петя,- почув я голос дружини, приглушено долинав з кухні.- Допоможи почистити картоплю. Я не встигну приготувати вечерю.
- Картоплю? Та як ти можеш говорити про якусь нісенітницю, коли виступає Райкін?! Іди швидше. Ось вільний стілець.
Але дружина не прийшла.
- Ну, чи мислимо пропускати такі передачі? - повчально сказав я за вечерею, апетитно уплітаючи печену картоплю. - Ні! Ти, люба, абсолютно позбавлена почуття гумору! Навіть шістнадцята сторінка «Литературки» для тебе пусте місце. За читанням «Крокодила» ти засинаєш, а Ільфа і Петрова знаходиш нудними і нецікавими. Ну, хіба так можна?
За чаєм з домашнім полуничним варенням я журився ще більше:
- Ось в Англії почуття гумору у людині цінується найбільше. А ти? На жаль і ах!
Дружина зніяковіло опускала очі і важко зітхала.
- Чого в тебе нема, того нема! - я виніс їй вирок.
Сьогодні з роботи я прийшов особливо втомленим: маленькі неприємності з начальством виснажують більше, ніж важка фізична праця. На дзвінок двері мені ніхто не відкрив, і я почав нишпорити в кишенях, шукаючи власний ключ і ще більше дратуючись.
«Пішла кудись,- з неприязню подумав я про дружину.- Працюєш, як віл, а тут і двері відкрити нікому».
В квартирі було порожньо і темно. В кухні не горіла, як зазвичай у цей час, газова плита, не кипів чайник, а на сковороді не шипіли підрум'янені котлети.
«Куди вона могла запропаститися? - заклопотано подумав я.- Давно б пора їй прийти з роботи і зайнятися вечерею. Чоловік голодний, а дружина невідомо де прохолоджується. Неподобство!»
Я увімкнув світло і на обідньому столі, на його полірованій поверхні побачив записку, маленький клаптик паперу: «Я пішла назовсім. Не намагайся мене розшукувати. Речі можеш вислати мамі. Люда».
Біля записки сиротливо поблискували її колечка: плоске - обручку і тоненьке з камінчиком - всі мої подарунки за нашу недовге подружнє життя.
«Цього не може бути! Це ж абсурд!»
Я знову прочитав записку. Ні, все так. Я кинувся до шафи: не було великої сумки, схожою на валізу. Тієї самої, яку я подарував їй на 8 Березня. «На, - сказав я тоді, - дуже зручно на ринок ходити!»
У знемозі я опустився на диван і віддався тяжким думам: «Чотири роки водити мене за ніс, клястися в любові і так раптово, не сказавши ні слова, піти. О, жорстока жінка! І, напевно, все це він - Стас! До свята - листівочку, сувенірчик грошовый, те-се! А останній раз із закордонного відрядження видову надіслав листівку з написом «Чуден Дрезден при нічному освітленні». Нічному!.. А я-то вуха розвісив: не цікавить мене цей Стас зі своїми листівками. А воно он як обернулося...»
Я ще раз обійшов квартиру: порожньо і холодно. І як подумаєш, що так тепер все життя! І хіба борщі мені були потрібні? Ні, вона потрібна. Любив я її. А як вона зі мною поступила? Ні, цього я не перенесу. Краще жахливий кінець, ніж жах без кінця! Скочивши на стіл, я став прив'язувати мотузку до люстри - інших гачків в квартирі не було. Ще мить - і все. А вона ще пошкодує...
- Милий, ти що, білизна зібрався на люстрі сушити? - у дверях стояла моя дружина. Важка господарська сумка відтягувала їй руку..
- Ти?- закричав я. - Звідки ти взялася?
- З магазину. Черга була за курчатами. Ти ж любиш курчат «табака»..
- А записка? Записка?!
- Ах, ця. Так ти ж сам казав, що позбавлена почуття гумору. Ось я і вирішила виправитися...
- Людмилка! - я схопив жінку в обійми й закружляв по кімнаті.- Як добре! Як добре, що це тільки жарт!
|
| Категорія: Гумор | Додав: 28.09.2016
|
| Переглядів: 659
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
