Федір Кишлаків в суботу, прямуючи в хімчистку за жениным плетеним жакетом, вирішив розщедритися на маршрутне таксі. Сідав він на Червоноармійській, на кінцевій зупинці. Народу було не так багато. Йому вдалося втиснутися в мікроавтобус майже без тисняви і навіть захопити крісло біля дверей, і настрій у нього від цього був піднесений. І навіть коли поїхали, і на зупинках в салон неабияк поднабилось стоячій публіки, настрій Федора не зіпсувалося. Він усміхаючись поглядав у вікно, але коли повернув голову, то побачив біля себе миловидну особу.Вона торкалася своєю прекрасною ніжкою в дедероновом панчосі до його коліна. Стояти, пригнувшись з-за низької стелі, їй було незручно.
Першим спонуканням Кишлакова було схопитися і поступитися місцем дамі. Він навіть дрыгнулся своїм великим тілом, але тут же подумав, як важко при його зростанні буде йому стояти зі згорнутої набік головою, і утримався на місці. Однак деякі докори сумління все ж при цьому зазнав. Та й хто з нас, чоловіків, не мучиться душевно, коли ми бачимо, як у нас на очах надривається на важкій роботі слабка половина людства, або в громадському транспорті стоїть у незручній позі з важкою сумкою в руках жінка? Всі ми, при цьому тяжко страждаємо.
Ось і Федір Кишлаків, відчуваючи таке співчуття, глянув трохи винуватими очима знизу вгору і запропонував:
- Сідайте на коліна, чого вже там. Незручно ж скособочась,- і Федір поставив рівненьку великі коліна, які, зведені разом, не поступалися за розмірами доброї домашньої табуретці.
А дама була, видно, небоязкого десятка, взяла та й села, тільки обличчя від Феді отворотила, підкреслюючи цим, що, хоча вона і скористалася його пропозицією, але вимушено, а так-то вона і знати його не хоче, хай і не сподівається ні на що.
Кишлаків, відчувши тягар на своїх ногах, відчув все ж в душі полегшення: як-ніяк, а допоміг жіночої статі, і сам при цьому залишився в сидячому положенні. Разом з тим він відчув деяку відповідальність за пасажирку, і на поворотах, коли інерція тягне сідоків до правого або лівого борту, Кишлаків злегка підтримував дамочку за талію. Щоб не хапатися кожен раз, він руку так на талії і залишив.
Тут мікроавтобус під'їхав до зупинки. Ніхто не вийшов, але одна людина додався. І ось коли Кишлаків побачив увійшла, то блаженну полуулыбочку з його обличчя як вітром здуло. Він відсмикнув руку з чужою талії і намагався сховатися за спиною блондинки, яка сидить у нього на колінах. Але, на жаль, це був запізнілий маневр. Пасажиром була Маргарита Іванівна - активний член місцевкому організації, в якій працював Кишлаків. «Здається, влип. Чорт-ті що подумає», - і Кишлаків, вирішивши, що він пізнаний і ховатися марно, визирнув з-за спини гражданочки:
- Здрастуйте, Маргарита Іванівна.
Та не ворухнулася, не подала вигляду, що знає Кишлакова. Тільки в її очах мерехтів холодний вогонь сказу.
Машина зупинилася біля універмагу, і Маргарита Іванівна зійшла, так і не глянувши більше на Кишлакова. Згодом вийшли ще кілька пасажирів. Місця звільнилися, і дамочка перепорхнула на вільне крісло.
«Влип. Влип ні за що ні про що! - засумував Федір. - Маргаритка тепер рознесе...»
Він мало не пропустив свою зупинку, і всю дорогу додому карався думкою: растрезвонит чи Маргарита Іванівна про зустрічі в маршрутному таксі чи ні. Вирішив: не смолчит. Не той характер. Наплетет з три короби. Дійде і до Любашка - працювали вони в одному цеху. Федір вирішив попередити Маргариту Іванівну, тим більше, що й не було нічого.
Вдома за чаєм Кишлаків, щоб розташувати до себе дружину, у всю нахвалював пофарбований жакет, що він не гірше нового, і як би між іншим зауважив:
- В маршрутці їхав. Ох, і народу набилося, як кільки в бочці. І ти знаєш... Ну, хохма! Одна нахабна дамочка візьми і сядь мені на коліна - не хотів я їй місця поступатися. Я кажу, куди сіла? - складав для переконливості Федір.- А вона каже: уморилась, сечі немає, одну остановочку. А тут Маргарита... Ну, з місцевкому. Ще чорт-ті що подумає...
Жінка помовчала, переварюючи інформацію, потім запитала:
- Як звуть?
- Так я ж сказав: Маргарита Іванівна...
- Та не цю. Ти не прикидайся. Не дурна,- з важкою підозрою в голосі сказала дружина. - Ту, яку на коленочках пестив?
- Та ти що! Сдурела? - надміру голосно закричав Федір.- Ти що удумала-то? Пестив... та я й особи не встиг розгледіти. Звідки я її знаю, тітку? Тобі, дурній сільській, і сказати нічого не можна.
- Брешешь ти все, - сказала дружина.
До вечора сталося Федору сходити в сарай на годину-півтори по своїх справах і, повернувшись додому голодним, виявив двері своєї квартири замкненою на внутрішню засувку. На мелодійний дзвін дзвоника і удари кулаком у двері жінка не реагувала, і Федір губився в здогадах: чи побувала з візитом Маргарита, то Люба зробила свої далекосяжні висновки.
- Ну, відкрий, Любий. Відкрий,- просительным тоном твердив він у замкову щілину, коли на сходовій клітці не чутно кроків перехожих.- Ти чого удумала-то? Відкрий. Їсти хочу.
Він прикладав вухо до щілини, і йому здавалося приглушене посопування за дверима.
- Відкрий, Люба.
Години через півтора на ширину ланцюжка прочинилися, нарешті, двері.
- Піди, безсоромний! - изреванным голосом вигукнула дружина, і тут же знову повернувся у своє положення замок.
- Та ти що? Ти що? Вгамуйся,- намагався напоумити дружину Федір.- Ти ж не в селі... Ну, сіла якась у громадському транспорті.
Але з-за дверей знову:
- Піди, безсоромний!
У відчаї Кишлаків буцнув головою двері:
- Ну, Маргаритка!.. За все відповіси! Я так не залишу! Я приведу тебе сюди. Де? Де живе ця Маргаритка?!
|
