Студентка-заочниця педагогічного інституту Оленка Ромашкіна спізнювалася на потяг. П'ятірки в заліковій книжці надавали її бігу дивну легкість. Її каблучки вже стрімко вибивали кулеметну дріб на кам'яних сходах вокзалу, коли безпристрасний голос з репродуктора оголосив про відправлення приміського складу.
«Ах, не встигну... Не встигну взяти квиток,- мало не плачучи, подумала дівчина.- Яка досада!» І з відчайдушною відчайдушністю молодості - будь що буде,- вона стрибнула на сходинку тронувшегося вагона.
У поїзді Оленка сіла на краєчок лави, і її охопило каяття: «Навіщо ж я так, без квитка? Сором-то який. А якщо перевірка?..» Вона щохвилини озиралась і злякано здригалася при появі у вагоні одну людину у форменому одязі. Однак мірний стукіт коліс дещо заспокоїв дівчину, і вона оглянулась. Навпроти неї заглибився в читання книги акуратний дідок зі старомодною, клинцем, борідкою. Поруч з ним відкинувся на спину сидіння чорнявий хлопець у спортивній куртці. Прикрившись газетним аркушем, він так і свердлив її гострим, колючим поглядом.
«Неприємний тип. І чого дивиться? Чого дивиться? Глазищи, як у сищика. Здогадується, мабуть, що я без квитка. Пересісти куди, чи що?..» - з неспокоєм ледь встигла подумати Лена, повернула голову і обімліла. Сталося те, чого вона найбільше боялася: з обох кінців вагону повільно насувалися на неї чорні фігури залізничних контролерів. Компостери в їх руках зловісно пощелкивали. Оленка схопилася, але одразу ж села. Тікати було нікуди. І вона затремтіла, наче спійманий горобчик. Слова «ваш квиток» прозвучали для неї, як обвинувальний вирок, і вона приречено піднялася з сидіння.
- У мене н-ні бі-квитка,- заїкаючись, ледве чутно промовила вона.- Я не встигла взяти.
- Навіщо було сідати в поїзд? А? - строго запитав контролер. Оленка пригнічено мовчала і винувато плескала пухнастими віями.
- Ай-яй-яй,- буркотливо промовив дідок з борідкою, докірливо похитав головою і відклав убік книгу.- Як негарно, панночка. В наш час...
- Платіть штраф три рубля, - безапеляційно заявив контролер.
- Я зараз, зараз,- дівчина квапливо тремтячими пальчиками стала ритися в гаманці, але відшукала там один-єдиний рубль.
- У мене немає, - зніяковіло промовила вона, і щоки її стали яскраво-червоними.
- Ах, у вас і грошей немає! - загримів на весь вагон голос кондуктора.- Тоді ходімо. Складемо акт і на наступній станції передали в міліцію. Там розберуться.
- Мене в міліцію? - сині, променисті очі Лени округлилися. Здавалося, от-от з них брызнут сльозинки.
- Хвилиночку, - втрутився юнак. Він відкинув газету, сунув руку в кишеню куртки і подав контролеру картонний талончик.- Ось... ось квиток цієї дівчини. Вона впустила його. Відпустіть її.
- Ну, це міняє справу,- миролюбно сказав контролер і клацнув компостером.- А ваш квиточок, молода людина?
- А я... бачите пі, я - безквитковий! Я - заєць. Звичайний дорожній заєць,- він широко посміхнувся і притулив долоні до голови, зображуючи заячі вуха.- Штрафуйте мене, висаджуйте, ведіть в міліцію. Я на все готовий!
- Неправда,- вигукнула Оленка, розглядаючи свого заступника. Яке у нього, виявляється, добре обличчя, який сміливий погляд!
- Неправда. Це я...
- Боже мій, як це благородно,- тихо промовив старий і різко зірвав з обличчя окуляри в тонкій золотій оправі. - Як-благородно, по-лицарськи... Браво, юнак, браво!
- Ну, годі! Я не зрозумію, хто з вас без квитка,- втратив терпець, контролер. - Загалом, так, безквитковий товариш нехай пройде зі мною!
- Я без квитка,- несміливо сказала дівчина.
- Ні, я! - рішуче заявив хлопець і пішов слідом за контролером.
- Ой, скажіть хоч, куди відправити гроші? Адреса...- крикнула навздогін Оленка.
Хлопець обернувся, блиснув цукрово-білими зубами і немов би стало світліше в вагоні.
- Гроші? Що ви! Як небудь поквитаємось.
- Стійте! - з пафосом вигукнув старий. Від хвилювання ніздрі його тонкого носа роздулися, молодо блиснули очі. Він піднявся - книга полетіла на підлогу. - Поверніться, товаришу контролер! Ось квиток цього юнака. Безквитковий я!
|
