До директора ресторану «У золотої рибки» Павлу Павловичу Ветчинкину підійшов чоловік у пом'ятому піджаку і съехавшем набік краватці, придбаному, очевидно, в магазині уцінених товарів. Обличчя його було непоказне, як ліверна ковбаса.
- Гр... Громадянин директор, - хрипким, застудженим голосом почав він,- я, розумієш, відрядні. Мені б... Не знаю, як і сказати.
Ветчінкін окинув його настороженим поглядом. «Нап'ється і буде бити посуд»,- спрацювало в ньому професійне чуття, і роздратованим тоном він перебив його.
- Горілки відпускаємо тільки по сто грам. І, взагалі, товариш...
- Так ти... ви що? Хіба я через це до вас,- простогнав відрядні і обличчя його перекосилося, як від зубного болю.- Тридцять діб не була вдома. Пристрасть як скучив. Мені б...
- Скучив... Ми-то тут причому? У нас не «Трансагентство». Доставити вас додому не можемо.
- Не треба. Не треба нікуди доставляти. Ви вже тут... Обслужили б по-домашньому. Ну, браток... Ой, товаришу. Ну, що вам варто? А?
У широко розкритих очах посвідчення стила густа туга, і від цього в душі Ветчинкіна стало незатишно й тривожно.
- По-домашньому? - змішався він. - Але... але у нас ресторан. В наших силах це?
- У ваших, у ваших, - пожвавішав відрядні. - Он та руденька... Ну, чиста моя Нюрка. Вилита копія. Нехай вона мене обслужить. А я буду думати, що дружина. Тільки попередьте її, щоб просто... По-домашньому... Без всяких там...
«Свіжа ідея! - подумав Ветчінкін. Він був мисливець до нових ідей і починань. - Обслуговування по-домашньому... чудово. Чому б не допомогти людині, ось такого роботязі - відрядженому? Он він який затюканий, нервовий. Ліве око сіпається. Йому б краплинку людського тепла, жіночої уваги і, дивись, відтане людина, почне посміхатися. А потім ще в новатори вискочу». І, рішуче тряхнув пишною шевелюрою, він показав рукою на столик:
- Сідайте. У нашому ресторані сервіс краще, ніж удома. Що будете замовляти?
- Так удома-то хіба ж замовляють? Що принесе, то й буду.
- Ах так, пробачте, - знітився Ветчінкін. - Сідайте. Зараз ми вас по-домашньому...
Директор по-молодечому розправив плечі й попрямував до руденької. Дівчина уважно слухала, недовірливо дивилася на директора, то на командировочного, потім кивнула головою - згодна. Очі її засвітилися рішучістю, а обличчя засяяло. Через хвилину вона, щось тихо наспівуючи і ласкаво поглядаючи на клієнта, змінила скатертину, розклала прилади, серветки. Незабаром на столі з'явилися прикрашені зеленню закуски, спітніла пляшечка пива, тарілка запашної солянки.
Проте відвідувач невесело поглядав на всі ці маніпуляції. При вигляді туго накрохмаленій скатертини його брови похмуро насупились, а при появі кришталевого фужера і мельхіорових приладів куточки його губ поповзли вниз.
- Ой, Пал Палич, не знаю, що йому ще треба,- скаржилася офіціантка.- Я і так і сяк, а він хмуриться і хмуриться. Я вже і перевтілилася за Станіславським, як ви вчили, а він... Не їсть нічого, не п'є, не посміхнувся жодного разочка. Ні, не можу я по-домашньому. Не заміжня я ще.
- Наталочко, мила! Ну, спробуй ще. Заради престижу нашого ресторану. Друге неси. Курчат «табака» під білим соусом. Невже, падлюка, не з'їсть?
Офіціантка Наташа, тримаючи в руках тацю з «тютюну», посміхалася з останніх дівочих сил, але відвідувач залишався похмурий, як осіння дощова хмара. Курчат «табака» він не удостоїв навіть поглядом. «Не те,- беззвучно шепотіли губи командировочного,- не те. І кучерики такі ж, і оченята востренькие, а не то... Вогника в ній немає, перчику... Далеко їй до Нюрашки».
А офіціантка Наташа думала свою нелегку думу і мало не плакала від досади:
«Нічим йому, видно, не догодиш. Стараєшся, стараєшся, а він... кам'яний Ідол! Бездушна колода! Зараз підійду і висловлю йому все, а потім хай виганяють з роботи. Сил моїх більше немає!»
Рішуче постукуючи каблучками, вона підійшла до відвідай-телю і стукнула кулачком по столу:
- Так будете ви є, бездушна...
Відвідувач підняв голову, очі його прояснилися, на губах з'явилася радісна усмішка:
- У-у! Вірно! Крикни, крикни ще: «Жри, стервец!» Ну, давай!
У відчаї, не пам'ятаючи себе, Наташа машинально повторила: «Жри, стервец!» Отямившись, вона обхопила руками яскраво-червоні щоки, а у її юних, готових ось-ось вибухнути сльозами, очах застиг питання: «Що я наробила?»
А відвідувач навіть підскочив на стільці. Широка посмішка змінила його обличчя.
- Так! Правильно! Ось тепер, як вдома! По-домашньому... Зовсім, як Нюрашка моя! Ох, і апетит зараз у мене буде. Вовчий. Ну, й молодець ти, дівчино!
Далі слів було не розібрати - відвідувач жував повним ротом.
В кінці обіду він сердечно дякував Павла Павловича:
- Чуйні у вас офіціантки. Відразу на душі легше стало. Величезне спасибі вам від усіх витрат. Молодці!
|
