Вечір. Холодний, злий дощик понуро барабанить по дахах і підвіконням неосвітлених вікон. На вулиці мокро і сиро. В одному з околичних провулків, де темрява глухіше, а холод пронзительней, перехожого наздоганяють двоє невідомих.
- Гей, ти! Постій-но!
- Стою. Ви що, з міліції?
- Ні. Ми з цієї... Ми з протилежного організації,- відповів похмурого виду суб'єкт.- Гроші давай!
- Викладай гаманець, - хрипким, застудженим басом заявив другий, - а то заріжу!
- А ніж-то хоч гострий? - запитав перехожий.
- У-у-у, бритва,- запевнив застуджений.- Пискнути не встигнеш.
- Ну, от і добре. От і чудово. Тоді приступайте,- заявив перехожий.- Пальто розстебнути чи так впораєтеся?
Настала хвилинна пауза.
- До чого це братися? - підозріло запитав, нарешті, перший.
- Як це до чого? Ріжте!
- Ти нам зуби не заговорюй. Бачили ми таких. Ти нам гроші давай!
- Може, шмякнуть пару раз у вухо для зговірливості?- прохрипів бас.
- У вухо? - скрикнула жертва.- Не вийде. Ви так легко не відбудетеся. Ріжте! Ріжте, вам кажуть! Так швидше. У мене часу немає.
Грабіжники переглянулися, помовчали. Застуджений голосно засопів носом.
- Цей піжон дорожить матеріальним добробутом більше, ніж життям,- філософськи прорік зрештою перший грабіжник.
- Ну, от що... Робіть свою справу! - наполегливо вимагав перехожий.- І пожвавіше. Боже збав - можуть злякати. Я все одно топитися йду. До річки он ще скільки топати, а рвані черевики, течуть.
- Псих якийсь. Не подобається він мені. Пішли, Плафон, дідько з ним.
- Зачекай трохи, постій,- відгукнувся той, з басом, якого назвали Плафоном.- Розібратися не заважає. Ти, хлопче, чого топитися-то зібрався?
Перехожий гірко схлипнув, витер носа рукавом:
- Всі вони, кляті гроші... Знаєте, яка вона, Нелька? На барахло злюча - жах! То їй нірку, то пальто з кримплена, то сукня з люрикса... Ну, і... - перехожий ще раз протяжно схлипнув. - У казенні руку запустив, а завтра ревізія-я-я...
Сльози і ніс він витирав вже не рукавом, а капелюхом.
- Зайняв би де-небудь. Чого плакати,- миролюбно порадив Плафон.- Розкис, як баба.
- Пробував. Ніхто не дає. І так вже всім має. На вулиці соромно показуватися. Тільки й чуєш: коли віддаси, та коли віддаси... Проходу немає. Ех, моє життя пропаще!
- А багато казенних-то згріб? - зацікавлено запитав Плафон. - Скільки монет?
- Так суща дурниця. Дві сотні всього і доповісти залишилося.
- Ух, ти! Нам стільки не нашкребти. Не набрали ще. Нещодавно вийшли.
- А скільки є? - зацікавився перехожий.- Підмогнули б. Позичили б, а? Самі ж порадили зайняти.
Грабіжники переглянулися, важко зітхнули і почали вивертати кишені, хрустіли рублями, дзвеніли дрібницею.
- Вісімнадцять рублів буде, як пити дати, - прикинув Плафон.
- А в загашнику? - перехожий звернувся до того, до першого, який його зупинив.
Той з великою неохотою покопався і витяг із складок одягу м'яту трешницу.
- Ех, мало, мало. Ну, не треба тоді. Не треба. Прощайте! Прощавайте, братці. Піду втоплюся.
- Так, постривай ти, дурья башка. На, тримай гроші,- Плафон, просипаючи мідяки, всунув у кишеню перехожого гроші.- Пройдися, друг, он по тій вулиці. Може, ще кого з наших зустрінеш.
- Ну, гаразд. Вмовили. Піду пройдуся,- і перехожий швидко розчинився в темряві.
- Слухай,- рикнув бас,- а йшов він не до річки!
...А хлопець в дірявих черевиках крокував, не розбираючи калюж. «От же вийшло... Та ще як вийшло! Повне перевтілення. Вони мені повірили, повірили! Отже, можу я чіпати серця людей, можу грати! Та я б і Гамлета зміг! Всі! Завтра йду до режисера театру. Нехай дає роль. І не якого-небудь статиста. Головну!»
|
