За поворотом темного і вузького, як гірську ущелину, коридору, мене зупинив Анатолій Наволочкин:
- Стоп, старий! Ти мені потрібен. На ловця, як кажуть, і дичину стрибає. Давно збираюся тебе відловити. Коли віддаси борг?
- Це який такий борг?
- Не здогадуєшся? - Наволочкин розкотисто засміявся.
- Ги-ги-ги, - приєднався до нього і я. - Жартівник, однак, ти. Ціную гумор. Приветик!
Я намагався проскочити повз, але Наволочкин своїм могутнім торсом перегородив мені шлях. Посмішка зникла з його обличчя. Очі холодно блиснули.
- Крім жартів. Жени двадцять ре.
- Які двадцять карбованців? Ти що?
Я силкувався пригадати, не брав я чого у Наволочкина. Та ні. Не такий він чоловік, щоб в борг давати. Гроші в нього водилися, але в борг!.. «Еге! - говорив він прохачеві.- Може бути, ти завтра загнешься, консерву несвіжу з'їж або з вантажівкою на перехресті не розминешся. Всяке буває. А з кого я тоді боржок отримаю? То-то! А мені, брат, кожна копійка дорога. Вона не підведе!»
Згадавши все це, я впевнено заявив:
- Кинь, Наволочкин. Нічого я тобі не винен. Дай пройти.
- А ти згадай. Ну-ка, напруж всі свої мозкові клітини.
- Гаразд. Пожартував і досить. Мене у відділі чекають. Працювати треба.
- Почекають. А ти згадай. До склерозу тобі далеко. Втім, якщо призабув, то подзвони своїй дружині.
- Ах, ось ти про що! Так би відразу й сказав,- видихнув я з полегшенням і змовницьки підморгнув товаришеві по службі. - Був такий випадок. Надумала дружина мені штани погладити... Ну, і виявила в загашнику двадцятку. Звідки, питається, гроші? Довелося придумати: взяв, кажу, в борг у Толіка Наволочкина. Ось і вся історія. Ну, бувай!
- Ні, не доки. Брехати-то, друже, недобре!
- Звичайно, недобре, але так вийшло.
- Тебе що, в дитинстві не вчили, що брехати не можна?
- Вчили, звичайно, але довелося...
- Раз довелося, то жени двадцять рублів.
- Ти що, божевільний?
- Сам чокнутий. Гони монету!
- Так я ж не брав! - я почав втрачати терпіння.
- А брехати-то брехав?
- Ну, довелося...
- Так,ось, друже... Виправити я тебе хочу, відучити брехати. Хочу повернути суспільству чесної людини! А метод - матеріальний. Караю рублем. Якщо людина на виробництві допускає шлюб, то його карають? Премії позбавляють, за бракований матеріал вираховують. А ти допустив моральний шлюб. Якщо я не покараю тебе рублем, то ти швидко забудеш цей випадок, будеш брехати раніше... А я хочу, щоб ти назавжди запам'ятав... Навіки! Тому зобов'язаний взяти гроші. Просто змушений. Так що, жени!
- Це ж здирництво! Ти нахаба, Наволочкин!
- Не нахаба, а тобі виправитися хочу допомогти, дубина!
- Ну, знаєш... Це занадто!
- Не дуже, не дуже... Двадцять рублів за все. І не тебе, дружину твою шкода. Золота жінка! Штани чоловікові гладить. Де зараз знайдеш таку дружину? Де?
Я згадав добрі променисті очі своєї Людмилки і згідно кивнув головою.
- О, ти вже починаєш зі мною погоджуватися! - пожвавився Наволочкин.- Цінувати ти її повинен, а не обманювати по дрібницях. Уявляєш, якщо вона дізнається про тебе правду? Адже вона може і дізнатися! Тим більше, що дещо, про що вона вже здогадується.
- Не може бути!
- Може. Сумніватися вона в тобі вже почала. Навіщо ж тоді, мене про борг питала? Що мовчиш? То-то! І я, зберігаючи чуже сімейне щастя, змушений був збрехати,- Наволочкин підняв до стелі очі і важко зітхнув.- Завдав, можна сказати, собі важку моральну травму. Так що, розщедрюватися, дружок. Та мерщій. Мені внески за кооперативний гараж треба здавати. «Лада» другий рік на вулиці засмагає. Ну, лізь в загашнику!
|
